Доступно за підпискою

Доступно за підпискою

Доступно за підпискою

Голуб сидів на підвіконні та чепурився, знизу проходили люди, проте він не звертав на них уваги. Йому було й так добре. Хоча, не зовсім. Йому хотілося, щоб було тепліше. Він не знав назви місяців, він не знав як називаються пори року, проте він відчував, що незабаром стане тепліше. Скоро дерева стануть зеленими, буде сяяти яскраве сонце, час від часу йтимуть дощі, а не сніг. І взагалі, буде легше шукати їжу.

Він почув звук того, як насипається насіння, відчув, як полетіли в якусь сторону інші голуби, тому він відволікався від того, щоб причепурити себе та прислухався. Справді, хтось сипить насіння. Він повернув голову та побачив здалека як насіння з маленьких рук сиплеться на землю. Нарешті можна спокійно поїсти. Він злетів, пролетів зовсім не довго і приземлився біля високої людини та ще одної маленької. Він не знав, слова мати та донька, проте він їх пам’ятав. Вони приходили до нього кожного дня та приносили насіння. Йому це подобалося. Завдяки їм йому не приходилося занадто багато думати про їжу, він просто прилітав до них. Він разом з іншими голубами збирав насіння та слухав розмови людей навколо, хоч і нічого не розумів. Мати говорила до своєї доньки тихо та спокійно. Десь в далині радісно говорили троє підлітків, вони щось обговорювали, проте голуб не розумів що то було. Його радувало тільки що йому дали їсти.

Мимо них пройшов чоловік, який розмовляв сам по собі. Голуб не бачив мобільного телефону, який був біля вуха чоловіка і як той домовляється по постачання товару у свій магазин.

На лавках рядом сиділи бабулі та щось розповідали один одному. Вони виходили з самого ранку, голуб це бачив, та сиділи по декілька годин. Потім вони розходилися й на вечір вони знову збиралися.

Ще були дідусі, які так само збиралися. Тільки вони сиділи за єдиним столом, що був на цій дитячому майданчику та цілими днями грали в шахи чи в ще якісь ігри.

Найбільше голуб не любив одного чоловіка, від якого постійно пахло алкоголем, і якого на вулиці постійно бачив з собакою. Голуб не любив цю собаку. Вона постійно гналася то за ним, то за іншими голубами та заважала шукати воду чи їжу. Яка набридлива собака. Кожного дня приходилося від неї тікати. А ще господар нічого не робив з цією собакою, а тільки сміявся та кричав, щоб вона активніше ловила голубів. Зовсім немає совісті.

Сьогодні це був звичайний день, як і інші. Спокійному життю голубу сьогодні ще навіть не заважала собака. І це радувала.

Голуб підняв з землі ще одну насінину й подивився на сусіднього голуба. Може з ним поговорити? Голуб підійшов ближче і запитав в голуба, як в того справи. У відповідь отримав що все чудово, ось хоче полетіти в інше місто, щоб там подивитися як там. Голуб не зрозумів для чого це кудись летіти далеко, якщо і тут добре, проте нехай. Він побажав успіху й пішов далі їсти насіння.

Мати та дівчинка насипали ще насіння та пішли кататися на гойдалках. Голуб також любив розважатися, особливо літати високо, високо та насолоджуватися вітром, що підтримує криля. Голуб подумав, вже можливо варто шукати свою другу половинку. Проте його думки зникли в той момент, як на нього побіг собака. Ось ця потвора і з’явилася. Голуб злетів та полетів знову на кришу, там де він любив сидіти. То був його дім. Саме там він находив прихисток коли йшов дощ та коли наставала ніч. Прийдеться чекати, коли собака зникне.

Не поспішаючи проходив день. Голуб був повністю задоволений життям. А що потрібно для щастя? Місце для нічлігу є, їжа є, вода є. Можна собі жити й ніхто не турбує. Голуб вечері спостерігав, як одна дівчинка зайшла в будинок. Вона радісно щось дивилася у своєму дивному пристрої. Вернувся чоловік, що розмовляє сам з собою до дому. З часом зайшли, і дідусі, і бабусі. Підлітки також зникли з подвір’я будинку. Люди верталися додому. Все менше і менше ставало машин, все менше і менше ставало шуму. Все засинало. Все поринало в тьму. Голуб також збирався спати. Він всівся та свою голову поклав під крило. Тиша та спокій — ось що таке ніч для голуба.

Серед ночі в небі пролітати багато літаків. Їх було більше, чим зазвичай і всі вони летіли низько. Голуб тільки засунув голову під інше крило та заснув далі. Ці люди такі шумні створіння.

Вибух сполошив голуба. Він відразу прокинувся, проте все ще було темно. Він не знав що відбувається, бо такий звук він чув вперше у своєму житті. Відразу за першим вибухом він почув другий, а потім і третій, а потім, і четвертий, і п’ятий. Здавалося, що вони не збиралися зникати. Це було кругом. У всі сторони світу голуб чув вибухи. Дах тряснуло декілька разів. Світло в будинках почали включатися. Зазвичай в такий ранній час здебільшого всі люди спали, проте не цього дня.

Він не знав куди йому летіти та що робити, тим паче ще було так темно. Хоча в деяких частинах виднілося, то зникало зариво, хоча не там сходило сонце. Голуб зовсім не розумів що то відбувається. Як сонце може ось так з’являтися, а потім зникати? І чому сонце з’являлося разом з гучними вибухами. Можливо то зовсім не було сонцем, а чимось іншим. Голуб не знав, проте зрозумів одне, то не сонце. Бо сонця він не боїться, а це дивне світло його лякало.

Коли вийшло реальне сонце, то в кожній кімнаті, голуб бачив як люди метушаться, розмовляють один з одним та були чимось нажахані. Прям як він. Здається вони також боялися того невідомого світла, проте голуб був не впевнений. Він знав тільки одне, що щось наближається. Він чув літаки, він почав чути ще більше вибухів з одної сторони. Там щось творилося. Проте він не бачив, що саме.

Через деякий час все затихло. Люди й далі у своїх домівках метушилися, і голуб вперше побачив, як ні бабусі, ні дідусі, не вийшли на вулицю. Вони не сиділи на своїх звичних місцях. Люди тільки виходили з будинків, а потім назад забігали. Вперше в житті голуб бачив, щоб люди так нервували та бігали.

Голуба це не турбувало. Поки все мирно для нього, то варто пошукати десь воду. Тому голуб злетів зі свого насидженого місця та полетів в сторону де останній раз бачив калюжу.

До обіду не вийшла мама з дівчинкою, та не насипали насіння. Голуб був здивований. Як так? Невже немає нічого? Прийдеться все самому шукати? Проте зараз ще зима і це не так вже і легко зробити. Куди ділися ці милі люди, що постійно його та його братів та сестер годували? Невже вони забули про нього? Чи вийдуть пізніше?

Голуб разом з іншими прилетів до того місця де їм всім насипали насіння та став вишукувати насіння, які кудись закотилися, та чекати на його улюблених людей. Ніхто з часом не вийшов. Тільки чоловік з собакою появилися. Проте на здивування, цього разу ніхто собаку з повідця не випустив. Чоловік просто потягнув її за повідець та не дозволив гнатися за птахами. За цим спостерігав голуб та не міг зрозуміти, що змінилося? Чому все таке дивне сьогодні? Чоловік з собакою гуляли не довго, як зазвичай, через пів години, чи навіть менше вернулися до дому. І від чоловіка не пахло алкоголем. Голуб думав, що світ зовсім змінився.

Діти не вийшли на вулицю погуляти. Підлітки не вийшли, щоб на вулиці сидіти у своїх дивних штуках та розмовляти. Голуб бачив, як їздили машини, як люди далі бігали по своїм квартирам та збирали свої речі.

Деякі з міста поїхали. Деякі залишилися. На вечір в деяких квартирах так і не засвітилося світло, тому що вони виїхали.

Так, більше голуба ніхто не годував, людей потихеньку ставало все менше та менше, а звуки пострілів та вибухів ставали все гучнішими та гучнішими. Одного ранку голуб проснувся, тому що пролунав вибух й вікна в будинку розтрощилися.

Голуб все більше та більше бачив, як на дорозі могли лежати люди. Він не розумів, чому вони там лежать та відпочивають та не йдуть у свої будинки. По вулиці ходило два види людей – одні, які пересувалися з обережністю та страхом, не робили зайвих рухів та ходили недалеко від своїх будинків. А інші люди ходили впевнено, з такими злим виглядом очей, що голуб сам їх боявся та не хотів підлітати, щоб в них пошукати насіння. Вони носили якісь палки, що наводили на людину, потім звучав неприємний звук, голуб бачив, як одна невеличка кулька летіла в людину, потім кров і людина більше не підійматися. А як і інші починала спати на землі й більше ніколи не йшла до дому. Коли уходили злі, то деякі люди могли підійти до лежачих та забрати їх кудись, чи вкрити чимось.

Голуб навчився бути максимально обережним. Тепер приходилося ще бути більш обережним, щоб коти та собаки, в яких більше не було господарів, не напали на нього та не з’їли його. Колись за ним ніхто не полював, проте тепер вони були голодними, тому приходилося тікати кожного разу. Й так кожного дня.

Вулиці кожного дня ставали все більш зруйнованими, все більше будинків страждали від вибухів.

Однієї ночі, в його будинок щось потрапило. Вибуховою хвилею відкинуло голуба, який встиг розправити крила, й це йому допомогло стабілізувати своє падіння. Малесенький кусочок бетону від даху відлетів та попав в ногу голуба й пошкодило його. Дуже боліло, проте голуб не видав ні єдиного звука. Йому прийшлося перелетіти на інший дах будинку, який вцілів, й там піднявши ногу до тулуба, голуб спостерігав, за людьми в його будинку. Коли все затихло, то прибігли люди й стали розбирати завали. Спершу знайшли чоловіка, який потім допомагав дідусеві та бабусі. Потім із завалів вибралися мама з дитиною на руках. Саме вони постійно його годували. В дівчинці на нозі був поріз. Так само як і в нього, здається в неї болить нога. Тільки на відмінну від нього вона могла видавати звуки та показати що щось болить, а він мовчав. Він не знав що таке плач. Голуб спостерігав за ними та надіявся, що колись вони знову погодують його. Також із завалів вибралися підлітки з батьками. Й навіть був знайомий йому пес. Тільки цього разу він був з жінкою. Чоловіка він так і не побачив.

Голуб дивився на розбомблений будинок. На той дах, що вже ніколи не буде тим самим й не знав що ж то йому тепер робити. Можливо варто полетіти, шукаючи новий будинок? Чи досі залишатися тут, де постійно все руйнується?

Лапка досі боліла.

Коли мене питають, що прочитати, то найперше я рекомендую "Гра Ендера" Орсона Скотт Карда. Це найкраща книга серед серії "Ігри Ендера" чи ще називається "Сага про Ендера". Хоча, можливо я так кажу, тому що тільки цю книгу я змогла прочитати українською мовою, а всі інші приходиться дивитися англійською.
Чому тільки цю книгу читала українською? Тому, що тільки ця книга є в перекладі. І можна прочитати тільки в електроному форматі. На цей момент, десь знайти серед книжкових магазинах паперову версію книги нереально. Здається, цієї книги немає ніде. Я вже декілька років намагаюся купити й кожного разу нічого не вдається.

Про що ця книга? Це наукова фантастика. Також там присутня філософія. Особливо в наступних книгах. Підіймаються багато питань про війну та як створити найгеніальнішого полководця в історію людства. І якщо говорити про геніальність, то так, дорослим вдалося створити найгеніальнішого і це Ендер Віггін. Хоча насправді його звати Ендрю Віггін, проте він сам вибрав собі ім'я — Ендер, той що закінчує.

Якщо коротко про сюжет, то тут розкривається війна між людством та інопланетною расою — жучарами, які схожі на мурах. Такі собі велетенські мурахи, які намагалися захопити Землю. Також тут розповідається про Ендера, як дорослі намагалися з дитини зробити великого полководця за допомогою різних ігор, і особливо за допомогою гри в Бойовій кімнаті, де одна команда дітей змагається в битві проти іншої. Начебто пейнтбол, проте набагато технологічніше.

Як вже зрозуміло, що головний персонаж — це Ендер Віггін. Також там є його брат та сестра. І інші геніальні діти. І багато дорослих, які з дітей ліплять те що вони бажають.

Я б хотіла ще багато чого розповісти, і про сюжет, і про персонажів, проте тоді я можу щось випадково проспойлерити. Тому на цьому я зупинюся. Проте я хотіла б поговорити трішки про іншу складову книги, а саме про дітей та дорослих. В який момент Ендер став дорослим? І чи можливо в цій книзі він ніколи не був дорослим?

Що взагалі означає бути дорослим? У Вікіпедії дається таке визначення: дорослий — людина, яка досягла певного віку, та у відношенні до якої є підстави вважати, що вона має тілесну та ментальну зрілість. Доросла особа має ті необхідні знання та вміння, які дозволяють їй приймати рішення, важливі на її життєвому шляху.
А ось Великий тлумачний словник сучасної (ВТС) української мови дає визначення: який перестав бути дитиною, змужнів.
Тоді що таке змужніти? ВТС дає говорить, що змужніти — це:

1. Досягти повного фізичного розвитку; стати дорослим.

2. Досягти найвищого ступеня, найбільшого розквіту в своєму розвитку.

І якщо брати за основу визначення, то Ендер виходить став дорослим, ще до того як фізично виріс, адже він досяг найвищої геніальності для людства, ще в дитячому віці.

Для мене дорослий, це та людина яка може повністю взяти відповідальність за всі свої вчинки та повністю розуміє як вона діє, при цьому у своїх вчинках керуючись, як розумом, так і почуттями та емоціями, зберігаючи баланс.

Читаючи книгу "Гра Ендера" можна багато думати про дорослих та дітей. Хто є хто в який момент. І в якийсь момент починає здаватися, що дорослі — це насправді ніякі не дорослі, адже свої рішення вони переклали на інших, і що гірше на дітей, при цьому використовуючи, як маніпуляції, так і насилля.
А діти — це зовсім не діти, адже вони приймають рішення, які навіть не можуть прийняти дорослі.

І Ендер Віггін найбільший приклад цього дисбалансу. Він прийняв ті наслідки рішення, які навіть дорослі не змогли прийняти та живе з цим. Це сумно. Що через війну, він став дорослим занадто швидко.

А ви що думаєте? Ендер — це дитина чи дорослий в тілі дитини?

Доступно за підпискою

Доступно за підпискою

Доступно за підпискою

Доступно за підпискою

Можливо вже ви помітили, що в мене є закритий акаунт в інстаграм, і може виникнути питання як потрапити туди?

Все просто. Оформіть підписку або на діамантовий, або на нескінченний рівень і я відкрию вам мій акаунт в інстаграм, а також підпишуся у відповідь.

Оформити підписку:

https://donatello.to/fog

Доступно за підпискою

Доступно за підпискою

Доступно за підпискою

Опис: Вбивство це лише секунда, а ось підготовка — це дні та тижні праці.
Всі персонажі вигадані. Якщо є якийсь збіг з реальними іменами, то це просто збіг. Я для вибору імен використовувала рандомайзер.

Кілер

Розділ 1

“Вбивство це лише секунда, а ось підготовка — це дні та тижні праці” — саме таку думку мав Іван на рахунок своєї роботи, і тому він сидів в кав’ярні вже дві години та читав стрічку твітеру, щоб хоч якось вбити свій час та нудьгу.

Його здобич сиділа поряд, проте зовсім не помічала нікого навколо. Ні його, ні інших. Цього разу його здобич — це Тарас Панченко, який сидів всі ці години в кав’ярні на диванчику та цілувався зі своєю коханкою.

Зовсім совість втратив, при вагітній дружині на людях цілуватися з коханкою. Хоча не йому, кілеру, говорити про совість чи мораль.

Іван слідкував за всіма своїми жертвами сам, перевдягаючись, підкладаючи під одяг різні накладки та використовуючи мейкап, лінзи й перуки. Він постійно змінював себе на інших людей. Можна було ось так не заморочуватися, проте Іван любив самостійно дізнаватися про жертв. Так він почувався хижаком на полюванні. І сьогодні він також був не Іваном, а кимось іншим. Для цього образу він так і не придумав ім’я. Проте то не важливо. То на один раз.

Хоча інколи все ж таки буває нудно. Як зараз. Проте твітер завжди рятує.

Хто замовив чоловіка? Батько вагітної дружини. Бізнесмен який мав гроші, а найголовніше мав зв'язки, щоб найняти кілера. І не просто кілера, а його — Івана Копанчука. Найкращого кілера в Україні. Та і, не варто скромничати. Він найкращий серед кілерів світу і тішився своїми знаннями, вміннями та роботою.

А сьогодні Івану потрібно підлаштувати все як випадкову смерть. Хоча він вважав це не доречним, адже в того вагітна дружина. Та і батька тієї жінки вважав дурнуватим, якщо не думав про внука. Проте він не хотів лізти зі своїми порадами до когось. Та і якщо клієнт щось бажає — клієнт то отримує. Проте не завжди. Як сьогодні.

Так, він знав, що буде хлопчик по постах з інстаграму. Може спершу здатися, що інстаграм — це знахідка для слідкування, проте це тільки спершу так здається. В інстаграмі зазвичай можна побачити тільки щось гарне в житті люди, або применшення поганого, якщо все ж таки стається в житті. Тому, Іван ніколи не покладався тільки на інстаграм, бо так він міг щось опустити. Та й інші соціальні мережі створювали ілюзію, що все знаєш про людину, проте він як ніхто інший, через специфіку своєї роботи, розумів, що то тільки вершина айсберга.

— Все, люба, я піду. Потрібно бігти на роботу, — Тарас ще раз поцілував коханку, піднявся з дивану та пішов навіть не залишивши чайових баристу.

Хоча що хотіти від того, якщо Тарас насправді ніколи не платив за свою коханку. Все вона та вона. І подарунків не робив. Тій жінці від такого потрібно йти геть. Хоча знову ж таки, хто такий він, щоб говорити про якусь мораль.

Іван закрив твітер та поки ніхто не дивився на нього, вийшов з кав’ярні. Тарас далеко не втік, адже до автомобіля він завжди ходить не поспішаючи.

***

Іван не йшов за Тарасом, а пішов в іншому напрямку. Він вже давно все потрібне зробив. Просто потрібно запевнитися, що все спрацювало так, як він розраховував. Іван не хотів, щоб інші постраждали, бо тоді ці люди не зможуть стати його здобиччю в майбутньому.

Все відбувалося не те щоб швидко, скоріше не очікувано для прохожих.

Тарас сів в машину, завів її. Він мав дурнувату звичку починати їхати з високою швидкістю відразу, не дивлячись сильно де там ті перехожі. Але цього разу все спрацювало не на його користь. Машина замість того щоб поїхати здати назад — поїхала вперед. Гальма не працювали. І автомобіль врізався в ліхтарний стовп, який не зважаючи на день світив. Не спрацювали подушки безпеки. Чоловік вдарився об кермо. Він хотів вийти, проте двері заклинило.

Перехожі, які зупинилися від шоку, почали відходити від побаченого. Хтось вже дістав телефон, щоб набрати потрібні служби. Дехто, більш уважний, побачив, як з машини почав витікати бензин.

З ліхтарного стовпа посипалися іскри в бензин. Пролунав вибух. І крики людей.

Іван був задоволений. Те що він підлаштував виглядало, як повністю збіг. Трішки швидкий збіг та перебіг подій, адже щоб все так зійшлося і щоб все відбувалося наскільки швидко — це малоймовірно. Проте ніхто нічого не знайде. А якщо хтось знайдеться розумним… Ні для цього потрібен хтось геніальний. Так, якщо знайдеться геній, який щось зрозуміє, проте не знайде сліди саме його, Івана. Хоча якраз і відсутність слідів буде вказувати, що тут працював профі. Але знайти його — це зовсім інша задача.

Що ж випадкова смерть, як замовляв клієнт влаштована. Ідеально. Нарешті робота на сьогодні закінчилася і можна йти до дому. Не зовсім відразу туди він направиться, адже спершу потрібно просто зайти в його одне таємне місце та зняти все це з себе та стати вже саме Іваном, а не бути кимось іншим.

Розділ 2

Іван зайшов додому і відразу помітив, що біля дверей поставлено сміттєвий пакет, який потрібно винести. Чоловік роззувся, закинув рюкзак у свою кімнату, знову взувся, щоб винести сміття.

Іван вже декілька років жив не сам. Ні, це була не його мати, і не його дружина, і не дівчина, чи навіть не хлопець. І ніяких роботів, чи кота зі супер силами. Просто одного разу він натрапив на твіт дівчини, яка виїжджала з окупованого Криму і шукала житло. Іван запропонував пожити в нього декілька днів, поки Марина, саме так звали дівчину, не знайде собі якусь квартиру. Проте не очікувано для себе ці дні стали роками, адже він вирішив їй здати частину квартири за те що вона буде прибирати не тільки в себе в кімнаті, а і в коридорі та кухні. А також готувати їсти. Івану досі вважав це найкращим вкладенням в комфорт замість того, щоб кожного дня чи раз на тиждень когось наймати.

Виявилося що Марина готувала не дуже погано, але точно краще за Івана, а з роками її навички вдосконалися. Не ресторан, проте непогана смачна домашня їжа. Хоча останнім часом, оскільки Марині нарешті вдалося побудувати невеликий свій бізнес, Івану приходилося і самому щось готувати.

Виносячи сміття Іван задумався яким наступне завдання буде. Може цього разу взятися за щось закордоном? Він вже давно нікуди не їздив. Що скаже сусідці по квартирі? Та нічого нового. Він їй говорив, що квартира дісталася від батьків, а сам він працює в театрі, і тому часто з трупою виїзджає за кордон. Хоча Марина нічого і не розпитувала. Як і він про неї. В голос не розпитував, але справки навів, якби збирався її вбити. Дуже детально та гарно. Тому навіть, якщо вона і не казала, проте Іван знав, що її улюблений колір не синій, а тепло коричневий.

Викинувши сміття Іван повернувся додому. І відразу включив ноутбук, щоб глянути, чи немає ніяких завдань. Через пів години сидіння у твітері, замість того, щоб прочитати листи та все ж таки розібратися з наступною жертвою, чоловік все ж таки піднявся з ліжка, тільки не для роботи, а щоб приготувати вечерю. Скоро мала повернутися Марина. Вона збиралася відкрити свою першу кав'ярню та їздила вибирати приміщення. Це було чудово. Іван навіть трішки вклався грошима, щоб, як він сказав Марині, купити собі купони на безплатну каву протягом двох місяців кожного дня.

Готуючи борщ, Іван час від часу переглядав стрічку твітеру. Так, в нього було дві залежності — твітер та кава. І третя — полювання на людей.

Чи збирався він вбивати Марину? Ні. А для чого? Навіть, якщо вони й сперечалися. Та навіть якби вона дізналася, що він кілер, то навіть тоді був план, який не включав вбивство. Їй же ніхто не замовляв. І йому ніхто не платив.

Робота — це робота, а особисте життя — це особисте життя.

Та і не факт, що він прийме замовлення, адже де ще знайти таку гарну служницю. А саме так він до неї ставився. Плата була проживанням в його квартирі. Чисто взаємовигідні стосунки. І нічого більше. Ні романтики, чи якихось сексуальних стосунків. Адже, вона була не його дружиною і не дівчиною.

І останній важливий факт проти її вбивства — було те, що не вийде на неї пополювати. Вона вже в його руках, то яке це полювання? Нічого цікавого. Ніякої іскорки.

***

— Я вдома, — почув Іван зі своєї кімнати, вибираючи нове завдання, тільки вже закордоном.

— Вечеря вже в холодильнику, на верхній полиці, — відповів чоловік. Не те щоб вибір завдань був великим, проте вибирати було з чого.

— Дякую, — сказала Марина.

— Обов'язково підігрівай, а не їж холодне, — прокричав знову Іван, набираючи листа для відповіді, що він прийме завдання, тільки якщо заплатять більше.

— Окей, — ледве чутно почулося з кухні.

"Знову не буде гріти" — подумав Іван, проте вже в голос нічого не говорив. Він свою справу зробив. Вечерю приготував. В холодильник поставив, щоб не зіпсувалася. Та ще й вказав на те що вона вже холодна і варто її підігріти. План мінімум по турботі виконано.

Пів години пройшли в спокої, Іван не чув як працює чи то мікрохвильовка, чи то навіть газова плита. Що ж Марина, все ж таки не підігріла вечерю.

Отримавши відповідь, що суму оплати клієнт підіймає та вже відправив задаток, Іван усміхнувся. Що ж можна готуватися до того, щоб відправитися в нову подорож. Цього разу до Франції. Давно там не був.

Відклавши в бік ноутбук, заблокувавши екран, Іван вийшов з кімнати в кухню. Марина сиділа за столом та дивилася в стіну. Напівпусті тарілки так і стояли на столі.

— Я знову їду. Цього разу в Іспанію, — сказав Іван забираючи тарілки, щоб помити їх.

— Зрозуміло. Дякую, — сказала Марина. — Щось я втомилася. Так важко знайти потрібне приміщення та вкласти нормальний договір.

— Договори — це завжди морока.

— Проте мені якось вдалося. Колись було якось легше зі спілкуванням із людьми, проте зараз коли намагаюся повернути кав'ярню, яка була вдома, то все важче. Ще і коли згадую, що якийсь росіянин зараз використовує мою кав'ярню, аж гидко стає.

— Якщо що я можу допомогти закопати труп, — сказав чоловік.

— Ну, якщо колись я захочу вбити його, то я тобі скажу, — відповіла Марина.

— Я їду завтра, — Іван закінчив мити посуд. — Мене не буде декілька тижнів, як завжди, тому вся квартира на тобі.

— Не хвилюйся, за цей час квартиру не продам.

— Головне..., — Іван задумався. — Скільки там рієлтори заробляють? Ось ту суму можеш взяти за продаж квартири, а все інше то мої.

— Ох, та я не серйозно, — засміялася Марина.

— А я якраз серйозно, — чоловік вийшов з кухні.

Розділ 3

Іван, ні тепер вже Лукас Джонас повертався з Італії в рідні Сполучені Штати Америки, для того, щоб потім там знову загубитися, змінити зовнішність та особистість, і нарешті попрямувати у Францію. Як-то кажуть, найбільша зброя — це інформація. Ось тому про свою реальну зовнішність Іван не розповідав нікому. Марина не рахується, як і бабки під під'їздом.

Іван сидів в літаку, і поки була можливість зайшов у твітер, але цього разу із зовсім іншого акаунту, де писав англійською, а не українською і не сидів з нього в укртві. Чоловік вважав, що його зловлять, то скоріше за все через твітер, а не тому, що дізнаються його зовнішність, проте навіть так не збирався позбавлятися від своєї залежності від твітеру.

Ну, або його знайдуть по ліні, адже хоч і змінює зовнішність та особистість, проте не змінює сильно свій характер. Будь-яким він залишається лінивим та намагається занадто багато рухів не робити та не видумувати щось занадто важке про свої інші особистості. Як то кажуть — геніальність в простоті. Та і люди зазвичай не такі вже й уважні. А якщо й уважні, то ліниві та сильно не запам'ятовують хто там проходив повз них. Та навіть коли натикається чи то на охорону, військових, поліцейських, спецслужб. Не уважні, поки нічого не стається.

І ось в літаку, поки він не терорист, який намагається захопити літак чи когось вбити, то ніхто не дивитиметься на нього уважно. Справді уважно. Та і він не дурень, щоб вбивати когось в літаку, якщо це може поставити його життя під загрозу. Якщо потрібно когось вбити в літаку, то він буде далеко від літака коли це трапиться. Літак в небі, а він на землі.

Іван ніколи не боявся своєї смерті. Проте одночасно з цим він і ніколи спеціально її не наближав. Для нього його смерть нічого не означала. Помер так і помер. Клієнти то тільки були б засмучені, адже прийшлося більше зусиль докладати, щоб знайти кілера. Та і Марина, навіть якщо він вже вписав її в заповіт та залишає в разі чого свою квартиру. Їй вона була потрібніша, а він вже буде мертвим.

Гроші — це просто засіб для того, щоб ще більше розвиватися як найкращий кілер у світі, а не сама ціль. Він просто мисливець і нічого більше.

Хоча, потрібно признати, що він був не просто кілером, і не просто вмів маскуватися та збирати інформацію. Він не завжди підлаштовував смерті чи вбивав, як снайпер. Інколи щось не за планом і тоді приходилося ще більше покладатися на свою фізичну силу. І так, він міг і в рукопашний бій, і з ножами, і навіть з мечами, і не тільки це. Якщо потрібно вбити можна і подушкою, і іграшкою, і отрутою, куском склу, і носком. Не дарма він найкращий з найкращих.

— Будь ласка, вимкніть свій телефон, — сказала англійською жінка що сиділа біля нього.

— Що? — Іван нарешті перестав переглядати стрічку у твітері та поглянув на сусідку.

— Стюардеса тільки що сказала вимкнути свій телефон, — пояснила жінка.

— Окей, — Іван перевів телефон в режим польоту та відклав його. Знову він прослухав стюардес, які розповідали про правила поведінки в літаку. Проте про телефон він ніколи не пропускав, адже саме в цей момент або якийсь сусід нагадає про це, або стюардеса підійде.

— І ви також відключіть, — сказала жінка, ще одному чоловіку збоку. Той захотів щось сказати, проте передумав коли подивився на жінку та тільки закотив очі.

Іван нарешті глянув з ким сидить. Біля вікна сидів чоловік десь за 30 років, по середині жінка за 50 років.

Трішки ближче до середини ряду чоловік помітив маму з малою дитиною. Що ж політ без шумних дітей — це не політ. Чи то може йому просто постійно не везло і на борту літака завжди були діти. Може це його небесна кара за вбивства? Хоча якась слабенька кара. Адже можна вдягнути вушні затички, маску для сну та весь час просто проспати. І в жахливіших умовах приходилося спати.

Чи вбив би він дитину яка б шуміла? Звичайно ні, адже якщо всіх вбивати, то тоді стане менше людей на яких він зможе полювати.

А чи вбив він дитину, яку замовив клієнт? На його рахунку було 17 дітей, вбивство яких замовляли. Найменшому 4 місяці. А одне з найважчих завдань — це вбити семирічну дівчинку, адже то була улюблена внучка одного багатія в Саудівській Аравії, яка жила в його маєтку, який охоронявся невеликою власною армією. Замовник — батько дитини, який хотів підставити вбивством свого двоюрідного брата, щоб йому не перепали спадок. Тому потрібно було не просто вбити дівчинку, а її зробити це в маєтку, при чому так щоб докази вказували на її дядька, а не на якогось найманця.

Та навіть кішку якусь вбивав, коли клієнт замовляв. Ось тільки це набагато дорожче, адже за тваринами полювати набагато нудніше ніж за людьми.

Він вбивав будь-кого і будь-де, якщо людина чи група людей стає його жертвою. Іван навіть погодився взятися за завдання на вбивства декого, щоб зупини майдан, проте не встиг прибути в Україну вчасно для цього завдання. Тоді закінчував інше завдання і замітав сліди. Проте коли приїхав в Україну, його замовник вже втік і не міг би оплатити його послуги, тому договір розірвався зі сторони замовника.

Чи колись він думав які це наслідки могли настати для інших? Тільки інколи замислювався, що в нього немає якихось сильних емоцій чи ще чогось на такі події. Сталося так сталося. Він просто полює, а не ще щось.

Він навіть не знав чи справді співчуває Марині Литовченко. Хоча задумувався, що без неї було менш комфортно жити.

Літак злетів і знову можна було розстібнути паски безпеки. Стюардеса підійшла, щоб запитати чи не бажають води. Іван відразу відмовився. Йому поки що не хотілося пити.

Жінка, та що сиділа по середині, між ним та іншим чоловіком, відразу дістала свій ноутбук, включила його та відкрила файл. Вона навіть не вдягаючи навушники занурилася в роботу.

Іван же вдягнув навушники та включив гру на приставці, що взяв з собою. Зараз, серед всіх цих людей, йому ж точно не варто працювати переглядаючи матеріали на нову його жертву. Будь-хто може підглянути та дізнатися зайвого. І тим паче не варто показувати, що його рідна мова — українська, адже зараз він американець, що повертається в рідну гавань.

Поки садив уявну пшеницю на уявній фермі з приставки, чоловік думав, чи варто цього разу давати завдання своїм помічникам. О, так, в нього були свої, як він називав, асистенти, які могли помогти у зборі інформації, доставити потрібну зброю, чи надати житло. Ось тільки навіть вони не знали його справжньої зовнішності, як і його справжнє ім'я. Хоча вони точно не дурні, тому точно розуміли, що він все це скриває і не лізли, так про всяк випадок, щоб і їх не вбили.

Іван давно будував свою мережу для того, щоб стати найкращим кілером. І навіть зараз не зупиняється на досягнутому, щоб не втратити свій трон. Проте самому полювати все ж таки найкраще.

Розділ 4

Вдаривши зі всієї сили молотком в голову жінки, Іван спостерігав, як вона падає. Це виглядало так повільно і приємно для очей, проте часу на те, щоб спостерігати за цим мистецтвом не було. Потрібно встигнути до ранку все оформити так, начебто це ще одна жертва французького серійного вбивці. Щоб підібратися до неї прийшлося змінити не одну особистість, і в кінці прикинутися сантехніком, якого вона викликала, через потоп в будинку, який насправді й влаштував Іван.

Американська модель знімала будинок у Франції, кожного року коли приїжджала сюди по роботі. І це було легко визначити де вона буде цього разу. Єдине що цікавило в цій ситуації кілера, це чому дехто з мексиканської мафії не просто вирішив замовити вбивство, а ще забажав влаштувати це як вбивство серійне. Деякі ідеї крутилися в голові Івана, проте йому не хотілося в то поглиблюватися.

"Може залишити якусь підказку, що це не серійне вбивство?" — подумав кілер оглядаючи своє творіння. Якось не дуже хотілося допомагати якомусь навіженому серійному вбивці, який постійно вбивав молотком молодих жінок, а потім після вбивства ще й багато разів бив молотком по голові, щоб розмазати мозок по підлозі та встромити в дірку голови безглузду троянду. І для чого він оглядав все потім у квартирі, розкидуючи речі по ній? Він що не боявся що його впіймають? Хоча це ж серійний вбивця. Що з них взяти. Постійно бажають собі якоїсь слави та визнання. Щоб всі про них знали. Для чого щоб знали всі? Достатньо тільки щоб зали тільки ті кому це потрібно, а не весь світ.

— Ласкаво просимо до новин CBS, — прозвучало з телевізора. Жінка дивилася серіал по американському каналі, коли приїхав Іван і не стала це виключати. Та і він сам потім не виклював, бо і не було потреби. А тепер взагалі почалися новини. Не те що він слухав та дивився, проте як фон звучало не погано. І цього разу він збирався все пропустити повз вуха, коли наступні слова заставили його зупинитися від швидкого розкидання речей, так начебто хтось їх переглянув та кинув, та послухати що говорили репортери. — росія почала вторгнення в Україну. Зараз в Україні чути та видно вибухи. Серени звучать по всіх містах. Ще декілька хвилин назад Рада безпеки ООН намагалися зробити все можливе, щоб запобігти вторгненню, проте...

Іван перестав слухати те що казали репортери, не те що він не хотів, просто від здивування його не полишало відчуття, начебто все це розіграш. Двадцять перше століття начебто у світі чи він пропустив перенесення в часі?

"Так, війна... Війна... Дідько мені потрібно закінчити з цією жінкою, а то я відстаю від графіка. Потім розберуся" — подумав Іван і зі злістю вимкнув телевізор, щоб йому не заважало, потім знову включить, щоб все було як в серійного вбивці.

***

Іван сидів в залі очікування аеропорту США та дивився в одну точку. Він намагався розібратися зі всіма своїми думками, які постійно виринали вже два тижні. Чоловік не очікував, що при полюванні на нову жертву побачить новини про початок повномасштабної війни. Ніколи не думав, що наскільки важко виявиться з поверненням із завдання в Україну. І не тому, що повітряний простір закриють, а тому, що йому важко сконцентруватися на відіграванні особистостей, які не є українцями, і не заходити у свій українськомовний твітер, і не намагатися зв'язатися з Мариною, з якою говорили декілька місяців назад і не питати як вона там. А ще думки про Україну не давали спати, тому під очима з'явилися синяки, які вже не брав тональний крем.

Іван ніколи не вважав себе патріотом, і тим паче якимось націоналістом, який ставить Україну понад усе. Це точно не про нього. Якби він ставив Україну на перше місце, то тоді у 2013 не погодився на те завдання. Або ж після 2014 не їздив із завданнями в росію. Хоча, він приймав замовлення на вбивства росіян, тому можливо то не рахується. Але зараз все відчувалося інакше.

Він міг офіційно змінити громадянство на будь-яке інше. Те, що він мав підробні громадянства починаючи від США та закінчуючи росію не рахується. Це його підробні особистості не були українцями, проте ось він справжній, Іван, є українцем і змінювати це на щось інше не збирався. Якби йому не подобалася Україна, то він вже б давно переїхав жити в якусь іншу країну. Грошей йому вистачало і на це життя, і на десяток інших. Проте він народився в Україні й це так зручно і далі тут жити, нікуди не переїжджаючи.

Така наглість росіян дратувала. Якби міг він би всіх їх вбив, за те що зазіхнули на його територію. Та ще й вбивають людей, які в майбутньому могли б стати його жертвами.

Знову прийшло сповіщення. Іван, а точніше його підробна особистість, Лукас Джонас, підписалися на новини, хоча так ніколи не робили, щоб отримувати, хоч не українською, а англійською, новини про Україну. Іван навіть в цьому намагався занадто не ризикувати викриттям себе справжнього.

Дивлячись на фото чоловік відчув, як його зуби все більше і більше стикаючи. Зробивши декілька вдихів та видихів, Іван намагався зупини свій потік думок, який ще більше поринув у хаос.

В його квартиру попала ракета.

Ще не відомо чи вижили його сусіди, проте дивлячись на те як знищено під'їзд, це було б диво, а в дива він не вірив.

Повільно оглянувши все навкруги, Іван не побачивши, що хтось може спостерігати за ним. Він більше не міг чекати. Потрібно вже зараз шукати інформацію, і якщо потрібно, то зламати сервери СБУ чи ГРУ.

Через десять хвилин, Іван стер всі сліди перебування в інтернеті під своєю особистістю. Чоловік знав що зробить. Думки затихли. Стало все так спокійно так, начебто він справді не Іван, а Лукас, американець, якому насправді немає діла до України.

Вся справжня особистість заховалася за тонами підробок.

Кілер вийшов на полювання і цього разу його ціль — всі росіяни. А його замовник — Марина, яку застрелили в притул ще тиждень назад.

Доступно за підпискою

Доступно за підпискою