—  Нют, можеш прибрати свою ногу?

Дівчина не втрачає свого звичного смішливого тону. Я не розумію, що не так. Моє коліно ледь торкається її ноги, ба більше, сидіти обличчям до неї, ніяк не зачіпаючи, майже неможливо. Протягом останньої години вона торкалась мого коліна своїм, брала мене за руку, проводила пальцями по моєму плечу, і я не наважувалась заперечити, ще не визначивши, подобається це мені чи ні. Я намагалась повернути їй бодай крихту тактильного контакту. Але я поважаю її кордони. Це була помилка. Я втискаю свою ногу між стільцем та барною стійкою, розправляю спідницю. Хтось відчиняє двері за моєю спиною, і я здригаюсь від протягу.

Я вже п’яна, але не така п’яна, як вона. Може, я сміливіша, ніж зазвичай: аж посміла торкнутись її коліном, але я усвідомлюю катастрофу, на яку перетворюється це побачення, з жахливою ясністю. Оплатити преміум тіндер було дурнуватою ідеєю. Та я вже тут. Пізно.

Щось не так. Вона щебече про волейбол, вечірки, друзів, колишніх, навчання, запрошує побачитись у неділю, і я хочу їй вірити. Ми йдемо крізь натовп на сходах, і повітря приємно охолоджує мені обличчя. Вона підпалює мою цигарку, хоча я прошу цього не робити. Частина мене хоче їй вірити, хоче, щоб це було правдою. 

Я занадто довго не була нічиїм пріоритетом. 

Я так хочу їй повірити, бо вона мені подобається, і це не має нічого спільного з алкоголем. 

Скільки взагалі може людина випити за годину? 

— Ти мало п’єш,  — заявляє вона і замовляє текілу за пару хвилин до закриття. Я ніколи раніше не пила текіли.

— Ну все, зараз вип’ємо і засосемось, — весело каже вона.

Не “я тебе поцілую”. Моя твереза частинка кричить, щоб я встала і поїхала додому, але я не можу зупинитись. І не тому, що я випила. Мені вже просто цікаво, якої травми я собі завдам на цей раз, до чого це може привести. Вона занадто молода, щоб бути одруженою. Можливо, є хлопець? Дівчина, але у відкритих стосунках чи на відстані? Вона не впевнена, що їй подобаються дівчата, бо експериментує? Шукає третю?

Нумо, здивуй мене, що ще я не чула на перших побаченнях. Вона закурює цигарку (знов), коли ми виходимо з бару та стоїмо в якомусь підозріло знайомому місці, де влітку, мабуть, цілуються всі, але зараз дико холодно. Я стою, мерзнучи без шапки, і все ще думаю, що можу піти. Можу. Це смішно — звісно, що можу. Але зараз я з нею, а вдома буду одна. Я залишаюся. Нехай буде, що буде. Вона застібає на мені куртку до верху і  усміхається. Жест турботи. Може, на цей раз все ж буде по-іншому?

— Якщо чесно, я просто хотіла крові, — зізнається мені. — Якщо боїшся, можеш піти.

Чого я ще маю боятись, коли щодня мій страх самотності справджується? Моє бажання якогось людського зв’язку, просто нормального першого побачення, видно, занадто нереалістичне для цього всесвіту.

— Чому, кажеш, ти тут? — питаю, все ще сподіваючись, шо неправильно зрозуміла.

Ми стоїмо в тіні, бачу тільки вогник її цигарки замість обличчя. Мабуть, вона вже не в тому стані, щоб бути зі мною обережною.

— Мені було нудно. Хотіла випити та поспілкуватись. А з тобою приємно спілкуватись. 

Ми обидві знаємо, що це нічого не значить. Вона повторює, що шукала крові. Хоч якась чесність, а це вже більше, ніж я зазвичай отримую. Я вже прийняла рішення залишитись. Біль від невеличкого укусу? Це не може бути гіршим ніж усе, що вже було. Я не боюся болю — я боюся самотності.

Вона робить крок до мене і з моєї мовчазної згоди вгризається мені в шию. Це боляче, але я не проти, нехай продовжує. Вона не помічає, що я не така вже й п’яна. Прокляття в тому, що це ніхто ніколи не помічає. Усі поцілунки, усі необережні слова прихильності не варті нічого від п’яної людини.

Кров повільно покидає моє тіло, і від цього ноги підгинаються, але вона мене притримує, як партнерку у танці. Відчувати її руки на моїй талії майже приємно, ніби ми всього лише обіймаємось. Волосся дівчини пахне приємно, трав’яним шампунем та лавандою. Рана болить, але не так сильно, як я очікувала, а якщо заплющити очі, то це наче й відбувається не зі мною. Біль існує окремо, і я окремо. Мене огортає холод, хоча по шиї цівкою стікає тепла кров. Вона її злизує та прихиляє мене, мов манекен, до стіни, і знову стає занадто холодно. Я впевнена, що ніхто з пізніх відвідувачів алкомаркету, що могли проходити повз, і не зрозумів, що відбулось, а якщо зрозумів, то засудження вони притримали при собі. У кінці вулиці мерехтять новорічні декорації, але кольори чомусь розпливаються.

— Ти що, плачеш? — питає неочікувано. Здається, на моє обличчя падає світло з вітрини, — Ти стільки випила, що не мала нічого відчути.

— Тригернулась, — кажу напівправду, без подальших пояснень. І хай думає тепер, що саме я маю на увазі. 

Я все ще беззвучно плачу, коли вона викликає таксі до мене додому. 

Я все ще можу піти, і попросити її поїхати до себе, але вона значно п’яніша за мене, і мій втомлений мозок поєднує тільки слова “дім-безпека”. Я не можу її залишити одну.

Ми ще трохи сидимо на кухні, допиваємо пару пляшок вина, що вона, мов фокусниця, дістала з рюкзака, поки її речі перуться в моїй машинці. Я бачу, як вона дивиться на мою шию зі слідами її кликів, але жодна кількість алкоголю не змусить мене знову на це погодитись —  та й вона знає, що це небезпечно, тому більше не просить ще, просто продовжує пити вино, бо це те, до чого вона звикла. 

Стираю кров, що трохи виступає з ранок на шиї серветками, замотуюсь шарфом і лягаю спати на вузенькій смужечці —  вампириця розкинула руки на майже все  моє ліжко та голосно хропить.

Шия нестерпно болить та ниє. Я листаю історії знайомих та напів знайомих людей, поки не вирубаюсь на кілька годин. Почуваюсь зранку нормально — позитивна сторона мого прокляття толерантності до алкоголю, тільки думки важчі та повільніші.

Смажу вчорашні макарони з овочами, єдине, що лишилось в холодильнику, і скидаю їй гроші з кредитки  за алкоголь. Вона спершу намагається занизити суму, але я їй ні за що цього не дозволю. Шукаємо її навушник під диваном та ліжком. Потім вона йде, прийнявши у мене душ, і навіть обіймає та цілує мене в щоку на прощання. Краще б цього не робила. Я бачу нещирість занадто ясно. 

Дезинфікую ранки. Геть не подумала про це вчора. Ліплю пластир з ведмедиком, вдягаю кофту з високим коміром та сідаю працювати. Приймаю знеболювальне, щоб не думати про вчорашнє, але час від часу пальці самі тягнуться до шиї і торкаються пластиря через комір, натискають, щоб нагадати про біль.

Ввечері в душі обережно знімаю пластир, торкаюсь слідів укусу. Дві червоні ямки з синім кільцем навколо кожної, буде ще й синець. Кажуть, людські укуси можуть бути небезпечними, а як щодо вампірських? Буде важко пояснити все це сімейниці, якщо, не дай боже, попала якась інфекція. Виливаю на шию ще хлоргексидин, клею новий пластир, з їжачком. 

Що ж, такого в мене ще не було, але що тепер залишається? Лягаю в ліжко, а тоді знов відкриваю Тіндер і починаю свайпати.